Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого - то доїде.

Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.

Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна - вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… "От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене - нове горенько!" - думалося Прiсьцi. v

Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.

–  Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi!
– хвалилася вона Горпинi.
– Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами?
– щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

–  Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш - вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:

–  Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода - перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю - чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

–  Я знаю, хто забiгав, - умiшалася Горпина.

–  Нi, не знаєш.

–  Так скажи хто?
– спиталася Христя.

–  Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

–  Як же його ходити?
– виправлялася Христя.
– I грiх, i мати не пускають.

–  Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

–  Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

–  Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала Химка.

–  Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.

–  Чи ще багато наших немає?
– спитала, обдивляючись гурт, Горпина.
– Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!

–  Давайте! давайте!
– пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.

–  Благословiть колядувати!
– гукнула.

–  Колядуйте!
– вiдказала Вовчиха.

Дiвчата стали в коло; однi питали: "Якої?", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усiма голосами пiдхопили:

Славен єси,

Он, славен еси!

Наш милий боже,

На небеси!

I знову вигук, i знову "славен"… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.

–  Оце насилу вирвалися!
– виправлялася Ївга.
– Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!

–  А Тимофiя б то i не бачила?
– спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.

–  Хай вiн тобi на шиї повiситься!
– сердито одказала Ївга.

–  Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.