–  От ще погризуться… А - грiх!
– умiшалася Вовчиха.
– Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион!
– I стара захитала сивою головою.

–  Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм?
– не вгамовується Ївга.

–  Ївго! годi!
– умiшалося декiлька дiвчат.

–  Годi вам змагатися; пора збиратись!
– пiдказали другi.

–  Пора, пора… Прощавайте, мамо.

–  З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.

–  До вас! до вас!
– I цiлим гуртом повалили з хати.

Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: "Благословiть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi - то свято.

Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло другої.

–  Про кого то мати натякала?
– спитала Христя.

–  Про кого? Зиiсио, про Федора!
– одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убивається за мною?
– думала вона.
– Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… 6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.

–  Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо?
– спитала вона, наганяючи гурт.

–  Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.

–  Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.

–  Чому?

–  Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав?
– цвiркнула Ївга.

–  Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?

–  А менi за що?

–  За те, що й менi.

–  Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.

–  Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.

–  Що ж про мене кажуть?

–  Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.

–  Нумо, ходiмо!
– скрикнула Горпина.

–  А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.

–  Слiпа, не бач!
– крикнула Горпина.
– Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.

–  Свiтиться, справдi свiтиться!

–  Заходь!
– скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.

–  От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає!
– сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.

Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.

–  Благословiть колядувати!
– крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.

–  Благословiть колядувати!
– гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

–  Хто там?
– донiсся з хати голос.

–  Колядники. Благословiть колядувати.

–  Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.

Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.

–  Та цитьте!
– скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.

–  Ось я зараз! Пiдождiть трохи!
– почувся голос Грицькiв.

–  О-о, бачте: "Пiдождiть". Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.

Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.

Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.

Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги!
– не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу: