Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.

Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: "Не хочемо так! чого така правда у свiтi?" Другi розмахували руками i голосно гукали: "Не буде по-вашому!" Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то свої, знайомi.

–  Здоровi!
– привiталася Прiська.

–  Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися?
– спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

–  Знайшла Диво, - сказала Прiська.
– Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?

–  Що ж у тебе за дiло таке?

Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.

–  А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я.
– Ткалиха - як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого - хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна - жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.

Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов!
– i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.

–  Ну, що, набалакалися?
– гукнув старшина з рундука.
– Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.

–  Так як, за Омельком ставити?
– спитався старшина.

–  За Омельком! За Омельком!

–  Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе!
– обiзвалося декiлька голосiв.

–  З якої речi?
– гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

–  Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

–  А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток!
– виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

–  Так усi згоднi? За Омельком?
– гукає втрете старшина.

–  Усi! усi… За ним!

–  Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

–  Та хто ж там? Про кого судити?

–  А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

–  Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

–  I чого ше тут ся баба устряла?
– поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися?
– думала Прiська.
– Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або:

"Дiти у його малi, прийняти на громаду".

Аж ось старшина гукнув:

–  Ну, а за Пилипа Притику?

–  За Пилипа?
– спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.

–  Одiбрати!
– крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.

–  Пiдожди кричати - одiбрати!
– чує Прiська Карпiв голос.
– Це дiло треба розсудити.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська - хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"