–  А де вiн живе, не знаєте?

–  Та кажу ж вам, з кругу спився!
– одрiзала горнична.
– Голий бiгав по городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали - не помагало. Казали, треба везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось оце i не видно його - певно, одвезли.

–  Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його?

–  Жiнка? То така й жiнка. Вона, здається, бiльше його i довела до того. Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився.

–  А не знаєте, де вона живе?

–  Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста.
– I горнична назвала мення хазяїна.

Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.

Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробивається свiт у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу.

Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося.

–  Здрастуйте! Хто тут у хатi?

–  А кого вам треба?
– почула Христя незнайомий охриплий голос.

–  Чи Марина тут живе?

–  Яка Марина?

–  Марина. Довбниха.

–  А нащо вона?
– запитав той голос.
– Я - Марина!
– одказало, i темна постать пiдвелася з полу.

Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима.

–  Марино!
– затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.

–  Я - я Марина, - казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi.

–  Марино! Не пiзнаєш мене?

–  Хто ж ви такi будете?
– потягаючись прямо на Христю, спитала та.

–  Христi не пiзнаєш? Я - Христя!

У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.

–  Христе! се ти?
– скрикнула Марина.
– Яка ж ти, i не пiзнать тебе - зовсiм панi!

–  А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто!
– не видержала Христя.

–  Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?

–  Нi, я мимоїздом. Зосталася на день - на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.

–  Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина.
– Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.

Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.

–  I давно ви сюди перебралися?
– спитала вона.

–  Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А там як закурив - хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.

–  А де ж вiн тепер?

–  Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, - кажуть, - жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце - мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним!
– зiтхнувши, додала Марина.

А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала їй свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи своїми божевiльними очима.

Дверi справдi розчинилися, - Христя аж струснулася, - в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки - мов дрючки, лице довге, таранкувате.

–  Марине Трохимовне! Наше вам!
– привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так її Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усiєї сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.