–  Ох, пора вже менi додому!
– скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.

–  Їв нас панич е, не думай!
– торохтiла вона, одягаючись, до Христi.
– Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.

–  На ж намисто!
– здiймаючи з шиї, подає Христя.

–  Не треба. Як прийдеш - тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!

–  Голiнна до паничiв, аж труситься!
– промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях.

Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi, семигривеника! А та - навперейми… "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу… їй на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр.

Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк; а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..

V

Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службi та з невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тодi саме хлопцевi пiшов сiмнадцятий рiк. Не бажалося йому їхати в губернiю на службу, а хотiлося учитись, поступити в гiмназiю. Одного великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як лiтом зiйдуться вони, то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним позументом, на картуз з набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як почне паненя розказувати про гiмназичнi звичаї, як вони помiж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужестороннiх мовах, - Гриць тiльки роззявить рота та дивується на вiльне веселе життя товариства, на їхнi забавки та всякi замiри; очi у його iскрять, i не змельне вiн нiкуди ними - все дивиться на свого товариша, а на самому днi зрачкiв затлiвається в нього i журба, i досада… Зiтхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як пiде товариш, вiн забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить тi слова, iдо наслухався за день. Велику жагу вiн мав до того вчення, та що вдiєш? Вiн сам бачив, що з батькiвськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще три сини та двi дочки на шиї; треба всiм порядок дати, усiх до розуму довести, треба було й йому, скiнчивши школу, злазити з батькiвської шиї - свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для чиновного сина? Одна до нього дорога - служба. На службу ото i зiбрався Гриць.

Поступив вiн у той саме час, коли таємнi думки, вирощенi на гiрких болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося нарiкання на недоладне життя. Мiж крiпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями вiд своїх панiв i рознесена двiрнею по селах, - то була явна оголоска на все царство, на увесь свiт.

Уже пани з'їздилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати тому ледачому крiпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з другого - Задавлений спiв; у тому великому плачу-спiву заводили бiльше усього чиновнi люди - царськi слуги; вiд їх часом iшли радiснi для крiпацтва початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук дiла, не вiддати його у другi - нiкчемнi. Багато вони витерпiли за його за свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по їх широкому й високому чолi вiд сумних думок. Вони були в загонi, опльованi усiма. Тепер на їх гукнули. Як його не обiзватися? як його не одкликнутися, коли другi, пiдiйшовши стороною, певно, внiвець обернуть їх надiї, знехтують велике дiло? Вони одгукнулися i… замiнили свiй хатнiй халат на службовий каптан. То, правда, були ще тiльки стовпи, одинокi рядчики, що їх i по пальцях перелiчиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомонiло: "Як? нiгде не служивши, нiчого не звiдавши, та зразу такi мiсця опанувати? Не ждати добра, не буде!" I почалася таємна робота таємних пiдходiв та пiд'їздiв… Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися новi мiсця з великою платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху ученi хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй служака обходився. З того часу закипiла жовч, почалося змагання. Старi кричали: блазнята! молодi обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим i новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки чиновному станi, обiзвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сiм'ї. Крiпак не гнув шиї перед паном, робiтник - перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю, пiднялося на дибки i прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще бiльшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одолiти. Молодi було одолiли, щоб… незабаром i собi постарiти… Життя мчалось, як вiтер!

Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший був у них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб усi перед ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грiм, розкочувався по великих палатах, щоб тiльки меншим нагнати страху. "Де страх - там i бог!" - завжди казав вiн. На старшого дивилися пiдстаршi; кожен вiд себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотiли: скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити по тижнях, записували, хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся того i ненавидiв. Проходячи улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповiдував не як начальник, а як старший i знаючий товариш одповiдує молодшим. Всi слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було дивитися на той гурт… Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б'ється як слiд серце; а тут? Серце його зав'ядало, як вiн обертався лицем до свого стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била i приливала в голову. Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї - свою весну справляє… Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товаришi-гiмназисти, - читав книжки. Говорили тi книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звiра i чоловiка; про свiт i його закони довiчнi. Гриць не читав, а жер тi книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку - нелюба служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого - книжки, розумова розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що вони вiрять; то люди зброї, то - отамання завзяття! Вiн не той був. Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього немає - що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!

Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.

Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.

Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.