Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:

–  Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона!
– I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.

–  Оце та гладка! Оце та здорова!
– гукав Карпо Грицьковi.
– Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?

–  У неї дочка гладка!
– гукає у свою чергу Грицько.
– Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?

–  У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись!
– кричить Карпо.

–  Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна!
– гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

–  Ну, то як земля: за вдовою зостається?

–  За нею! за нею!
– ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед.

–  Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

–  Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне - на землю, - пiдказав Карпо.

–  Бач, трясця його матерi!
– желiпнув Грицько.
– I землю їй дай, ще й податки за неї плати.

–  Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, - вiдказує Карпо.

–  Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.

–  Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв.
– Коли землю бере - хай i податки плате.

–  Люди добрi!
– гукнув Карпо, наближаючись до громади.
– Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був - друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?

–  Брешеш! Не вмер, а околiв!
– гукнув Грицько.

–  Не вмер Данило, так болячка вдушила!
– хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…

–  Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам?
– гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

–  Та постiйте, пiдождiть!
– гука знову Карпо.
– Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?

–  А земля? земля?
– желiпае Грицько.

–  Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?

–  Так! так!
– ревнула громада.
– Податки на громаду, а викупне - хто Землею володiє.

–  Писать?
– пита старшина.

–  Пишiть!
– гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.

Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:

–  А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що пiддержали.

–  Тепер твiй, Карпе, могорич!
– жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.

–  Твiй! твiй!
– гукнуло ще два-три голоси…

–  На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, - умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.

–  Чого?
– гукнув Карпо.
– За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!

–  От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, - вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.

Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.

Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.

–  Ви ще й досi тут тупцюєтесь?
– обiзвався вiн.
– Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.