–  Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла.

–  Чого ж ти стоїш? Iди додому!
– знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.

Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.

Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач - Христi, i гомiн - Одарки.

–  Де я?
– було її перше слово.

–  Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка.

–  Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… - шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi.
– О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася?
– далi вже з плачем почала Прiська.
– От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

–  Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас!
– припадаючи до матерi, утiшала її Христя.

–  Ти тут, тут… - шепоче Прiська.
– Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.

Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

–  Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?

–  Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти - наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон!
– плаче та розказує Прiська.

Христя схлипує, а Одарка - тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти - i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…

Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… "А людям усе байдуже, - подумала вона.
– Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?"

У той саме час Грицько вернувся додому.

–  Слава богу!
– увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, - здихався-таки чорта!

–  Якого?
– питалася Хiвря.

–  Притикiвну випер суд у мiсто служити.

–  Цссс… - засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi.

Грицько глянув - Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати.

Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.

–  I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути!
– поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.

–  Та кат його знає!
– вивертався той.
– Вечорiло - i не бачив нiчого.

–  Розкажи ж, як се воно так вийшло?

–  А Федiр спить?

–  Спить. Не бiйся.

Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. "Це Притикiвна - того Притики, що замерз?" - питає. "Того самого".
– "Грошi пiсля його зосталися?" - "Зосталося п'ять рублiв".
– "Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде - суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає".

Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд бiк - пiдвела, мов!
– i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.

Красно грає весняне сонце на чистому небi; весело стрибає ного довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вiє понад землею i допомагав сонцю у його роботi… Всюди почорнiлий снiг береться водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, риє задубiлу кору землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день i - вода здiйме ту кригу угору, порве-поламає i понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили її, зелена рослина покрила чорну труду… Тодi тiльки хлiборобське серце зрадiє, оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк - як йому бути: чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радiє, бо оживає в йому дурисвiтка-надiя…