–  А як пани на той час зiйдуть!

–  То що? прийдуть - подивляться!
– каже Марина.

–  Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я.

–  Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, - турбує Марина.
– Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?

Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

–  Та й коса ж у тебе! От коса!
– хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.

–  А гарно як! Господи, як гарно!
– скрикнула, глянувши, Марина.
– Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.

–  Дивися!
– сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.

–  Бач. Не я тобi казала? Бач!
– торохтiла Марина.
– А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!

Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:

–  Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!

–  Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є?
– порядкує Марина.

–  Спiдниця, корсетка, - каже Христя.

–  Якби до корсетки вишивана сорочка.

–  У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

–  То оце сорочку скидати?
– скрикнула Христя.
– Не хочу!

–  Надягай поверх!
– гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.

–  Оце якби панич зайшов!
– сказала Христя.

–  Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.

–  Надягай мерщiй спiдницю!
– гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.

–  Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.

–  Держись рiвно!

Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

–  Ану, дивись!
– скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.

–  Пiдожди, ще не все!
– I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.

–  О, тепер так!
– сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.

їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.

–  Бач! бач! бач!
– кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi.
– А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.

–  От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

–  Глянь та подивись на себе!
– муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.

–  Знаєш шо, Христе?
– почала вона тихо.
– Пiди оце до панича.

–  Боже мене храни! Щоб вигнав?

–  Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.

–  Знаєш, що зроби?
– рає Мар'я.
– Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.

–  Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице!
– пада коло неї Марина.

Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.

–  Тiльки не смiйся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.

–  Здрастуйте!
– привiталася Христя.

–  Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.

–  Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.

–  Якi пан i панi?

–  О-о, хiба не знаєте?
– щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.

–  А почiм же я знаю?
– каже панич.

–  Там i вашi пани… - наводила Христя.

–  Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi.
– Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.