–  О Мар'е! О лихо! О не видержу!
– затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.

–  То так i сказати?
– пита Христя.

–  Так i скажи.

–  Прощавайте ж.

–  Iди здорова.

Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.

–  Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о!
– носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.

–  Що там таке?
– промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.

–  Так оце той посланець!
– сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.

–  Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв!
– жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.

–  Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала!
– хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.

–  Славна!
– мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.

"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.

–  Що вiн казав? Що казав?
– зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.

–  Нi, з вами кашi не звариш!
– промовив голосно панич, закриваючи книжку.
– Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?

–  Христя вмiє!
– гукнула Марина.

–  Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.

–  Та ну, годi! Де ж не вмiєш?
– уговорює Марина.
– Умiє, умiє, - доводе паничевi.

–  Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.

–  Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.

–  Поведемо її!
– скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.

–  Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу.
– I, все кажучи, береться за папiр i перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.

–  Та я не вмiю!
– скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.

–  От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.

–  Та ну-бо, Христе!
– штовхнула її Марина пiд бiк.

–  Ох! як менi душно!
– зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.

–  А що, гарно?
– скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.

–  То й не заспiває нiхто?
– спитав вiн суворо.

–  Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.

–  Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.