–  Якої ж вам? Гриця знаете?
– спитала.

–  Нi, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!

Марина скiнчила.

–  Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.

–  Сiдай же!
– каже Марина, схопившися з стiльця.

–  Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.

I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…

Не йди, дiвко, за удiвця,-

Буде тобi лихо!
– дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.

–  Уся!
– скiнчивши, скрикнула Христя.

–  Ух, гарна яка!
– сказав панич i положив перо.
– Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю.

–  Та вона як знає їх!
– тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту немає!

Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!

–  Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.

–  Добре, добре, - хмурячись, одказує панич.
– Нехай ще другим разом, тепер я втомився.

–  Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти.

–  Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.

–  Навiщо?
– пита та.

–  На!
– настоює вiн.

–  Нащо?
– аж скрикнула Христя.

–  Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я.

–  Не хочу!
– засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.

–  Та й дурна ж яка!
– зареготавшись, каже Марина.
– Давайте менi, давайте, я вiзьму.

Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.

–  Спасибi вам!
– щебече вона, вертячи семигривеника в руках.
– Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко - дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю!
– свiтячи очима, додає Марина.

–  Добре, добре, - глухо одказує вiн.

–  Чому ти, дурна, не брала?
– доноситься з кухнi голос Мар'ї.
– Панич розсердився!..

–  Хiба я наймалася розказувати?
– скрикнула Христя, аж панич кинувся.

–  Чого там вони?
– обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.

Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" - махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу - важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I "дукач напам'ять", - кривив вiн її в думцi… Та вже ж!
– промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… "Уже менi тi помiчницi!" - трохи не скрикнув вiн i схопився.

–  Христе! Дайте води!
– гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще раз подивлюся на неї", - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.

–  А та?

–  Там з дiвчиною зосталася.

Вiн припав гарячими устами до холодної води.

–  Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, - так повен стакан одним духом вимчав!

Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.

–  Чого се ви так засмутилися?
– спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.