— Значить, ви з Куби? — перепитав Мишко тільки для того, щоб порушити незручну мовчанку.

— Куба, Куба, — засміявся кубинець.

— Капаблапка! — сказав Генка.

— О так, так, Капаблянка, чемпьоне…

— Хорошо на Кубі?

— Карашо, дюже карашо. — Кубинець вказав на землю: — Ходити земля карашо, — потім він обвів рукою навколо шиї, ніби зображуючи зашморг, показав на дерево: — Висіти на дереві пльохо, дюже пльохо. — Він засміявся: — Мені треба висіти, а я утікав…

Хлопчики з захопленням дивилися на кубинця. Цей товстий, веселий, на вигляд такий звичайний чоловік, був засуджений до смертної кари і зумів утекти від катів, зумів добратися до Росії! Яким мужнім, яким відважним треба бути! А він сидить на березі Утчі, відкриває банки з консервами і сміється, ніби нічого й не трапилось! Оце так люди! Добре було б поговорити з ними, розпитати, дізнатись, як ідуть справи з світовою революцією. Але треба шукати Ігоря і Севу. Та й після такого непорозуміння хлопці почували себе незручно. Вони встали і почали прощатися.

— До побачення, — говорили вони, тиснучи руку кубинцю.

А Генка додав:

— Якщо йтимете берегом і берегом, то обов'язково до нас у табір потрапите.

Кубинець не зрозумів Генку І тільки весело посміхнувся у відповідь.

Румунці хлопчики потиснули руку особливо шанобливо: на цих руках були кайдани!

Потім вони спустилися до човна.

Власне, ніхто не говорив, що їм треба зробити, але кожен розумів це. Вони поскладали всі свої продукти в один мішок, тільки хліб хлопчики залишили собі: адже іноземці його майже не їдять.

Кубинець і румунка стояли на березі, поглядаючи на приготування і не розуміючи їх значення. Мишко поспішав: можливо, кубинець посміхався тому, що у хлопчиків стільки продуктів, а їх вони залишили без усього.

Нарешті; мішок був укладений. Мишко виніс його з човна і поклав біля ніг кубинця і румунки. Вони спочатку не зрозуміли, але потім, зміркувавши, замахали руками:

— Не треба, не треба, візьміть, не треба…

Але Мишко вже відштовхнув човен і стрибнув у нього.

Кубинець підняв мішок і, простягнувши його хлопцям, пішов берегом услід за човном. Але Генка і Славик налягли на весла. Човен почав швидко віддалятись.

На березі стояв кубинець з мішком у руках. Він розгублено посміхався і хитав головою. А маленька руда румунка стояла нерухомо, уважно і серйозно поглядаючи вслід хлопцям. Скісна тінь від білої берези лягала на її худенькі плечі.

І тоді Мишко підняв руку і крикнув:

— Рот фронт!

Жінка мовчки підняла стиснутий кулак.

Кубинець засміявся, опустив мішок і теж підняв стиснутий кулак:

— Рот фронт! До побачення! Рот фронт!

… Зникли з очей і кубинець, і румунка, і їх маленький курінь з гілок. Знову потяглися ліси, поля, луки, переліски, яруги, вітряки.

— Некрасиво вийшло, — сказав Славик, веслуючи, — поставилися до них як до буржуїв, накинулись на їжу.

— Все, Генка! — не повертаючись, відповів Мишко. — «Непмани», «буржуї»! Завжди лізе з своїми дурними ідеями!..

— Мене штани гольф збили з пантелику, — виправдувався Генка. — Дивлюсь, гольф, ну й подумав, що буржуй.

Мишко знизав плечима:

— Хіба можна по штанях судити про людину? І мене збив з пантелику. А я одразу подумав, що це іноземні комуністи.

— А якщо подумав, то й далі думав би! — огризнувся Генка. — У кожного своя думка.

— А хто на бутерброди накинувся? — зауважив Славик.

— Ніби з голодної губернії приїхав! — посміхнувся Мишко. — Соромно було дивитись!

Генка збирався знову огризнутись, але Мишко підвівся і крикнув:

— Пліт!

На великій піщаній обмілині лежав пліт — благенька споруда з коротких тонких колод, скріплених корою, порваною мотузкою та іржавим дротом. Кріплення розірвалось, і колоди плоту роз'їхались у різні боки. В такому стані він не був придатний для використання.

— Сеньчин пліт, — сказав Жердяй.

— Точно?

— Точно. Ось цей дріт мій. А кілок Якимко притяг, з огорожі вийняв. Сеньчин пліт.

Хлопці зійшли на берег. Праворуч тягнувся ліс, ліворуч маячило село. За полями, на відстані кілометра, здіймався залізничний насип. По ньому повільно йшов товарний поїзд. За поїздом тягнувся довгий хвіст диму.