Побачивши своїх товаришів, Сева й Ігор перестали жувати і підвелися. Але попереджувальний жест міліціонера затримав їх на місці.

— Хто такі? — з поважним виглядом спитав міліціонер.

Мишко пояснив, хто вони такі і чого сюди прибули.

— Так, — сказав міліціонер, перекидаючи картоплю з долоні на долоню і дмухаючи на неї. — Документи у вас є?

У хлопців були комсомольські квитки, у Генки, крім того, членські квитки МОПР'у і Авіахіму. Все це вони поклали перед міліціонером. Той подивився скоса на документи і знову взявся за картоплю. Їв він її довго, і всі мовчки дивились, як це він робить. Навіть старий сторож, якому давно треба було йти на свій пост, не рухався з місця. Ігор, чорнявий, гостроносий, нервовий хлопчина з їжачком чорного волосся на голові, неспокійно позирав то на хлопців, то на міліціонера. Сева, товстий, повновидий, флегматичний, сидів, похнюпивши голову, потім, не підводячи голови, простяг руку, взяв огірок і захрумтів на всю хату.

Нарешті міліціонер витер губи й руки і почав розглядати документи. Робив він це так довго, що Мишко взяв під сумнів його грамотність. Але міліціонер назвав його прізвище, потім Генчине, Славикове і навіть помітив, що в Генки не сплачені членські внески в МОПР і Авіахім.

Все ж документи справили на нього деяке враження, і він, вийнявши з сумки аркуш паперу та олівець, почав складати протокол.

У відповідь на запитання, чи знає він «пред'явлених» йому хлопців, Мишко сказав, що знає, назвав прізвища Севи й Ігоря і їх московську адресу. Міліціонер звірився з показаннями Ігоря й Севи і переконався, що дані збігаються. На запитання, коли і чого Ігор і Сева поїхали з табору, Мишко відповів, що поїхали вони позавчора зранку з дурного розуму, про що свідчить залишена ними записка. З байдужим виглядом міліціонер підколов записку до протоколу.

На закінчення Мишко підписав протокол. У ньому все було записано правильно, хоча й з граматичними помилками.

— Чому ви їх затримали? — спитав Мишко.

— По підозрінню, — відповів міліціонер, затягуючи на собі пояс і поправляючи кобуру.

— Якому підозрінню?

— У співучасті.

— Якій співучасті?

— Співучасті у вбивстві громадянина Кузьміна.

— Що ви кажете! — закричав Мишко. — Цього не може бути!

— Є докази, — сказав міліціонер, надіваючи картуз. Він повернувся до сторожа: — Якиме Семеновичу, я в повіт подзвоню. А ти приглянь, — він промовисто кивнув головою на хлопців.

Сторож зачинив за міліціонером двері, присунув табуретку і сів з виглядом, який говорив про його тверду рішучість нікого звідси не випускати.

Тепер у хлопців була можливість поговорити.

— Добігалися? — спитав Генка.

Ігор і Сева похнюпили голови.

— Розкажіть, що сталося? — сказав Мишко.

— Ні в чому ми не винні! — відповів Ігор тремтячим голосом.

Сева засопів, але нічого до цього не додав.

— Чому вас затримали?

— От слово честі, — захникав Ігор, — ми ні в чому не винні! У нас розвалився пліт. Бачимо на річці човен, бездоглядний. Ми його взяли тільки доплисти сюди. А нам не вірять…

— Човен ви знайшли на Піщаній косі? — спитав Мишко.

— Так. А звідки ти знаєш?

— Знаю, — відповів Мишко з таким виглядом, з якого Ігор і Сева могли зробити висновок, що йому відомо не тільки це, а й багато чого іншого.

— Знатимете тепер, як з табору втікати! — додав Генка.

— Коли ви прибули до іноземців і коли поїхали від них? — спитав Мишко.

Вражені такою поінформованістю, Ігор і Сева розповіли, що до іноземців вони припливли в той же самий день, тобто у вівторок, а відплили від них наступного ранку, тобто в середу. І як тільки відплили, то майже одразу знайшли човен, пересіли в нього і попливли далі. І ось тут їх затримали.

— А червоноармійці вас годували?

— Годували.

— От бачите, а ви казали, що зразу припливли сюди. Треба точно розповідати, а ви плутаєте. От вам і не вірять.

Ігор і Сева знову похнюпили голови.

— Ми вас, звичайно, виручимо, — продовжував Мишко, — хоч ви цього й не заслужили…

— Щоб знали вдруге, як з табору тікати, — додав Генка.

Ігор і Сева ще нижче опустили голови.

— Вас, звичайно, не варт виручати, — продовжував Мишко, — викручуйтесь, як знаєте… Але ми вас виручимо тільки заради честі і репутації загону. Хоч, як видно, вам наплювати і на те, й на друге.

Ігор крутнув головою на знак протесту. Сева подумав і знову потягнувся за огірком.

— Так, так, — продовжував Мишко, — вам наплювати… Якби ви дорожили авторитетом загону, то не втекли б. Тепер уся Москва говорить, що в нашому загоні немає ні дисципліни, ні порядку. Вам це байдуже, звичайно… Що для вас загін, що для вас колектив? Але ми вболіваємо за репутацію загону і виручимо вас. Визволимо вас, повернемо в табір, і нехай усі обговорюють ваш вчинок. Подивимось, як ви виправдовуватиметесь, подивимось…