Останній лист. Шістдесят три. Цікаво, Данаїс накопичував кореспонденцію спеціально для мене? Я глянула на годинник: майже шоста. Вісім годин безперервної праці. Я розігнулася, застогнала. Почала масажувати спину, ввімкнула принтер: хай працює, поки я тут розминаюся. Звіт був майже готовий. Майже. Я уважно роздивлялася чотири сторінки. Все зроблено так, як пояснював мені пупсик: країна, адреса, назва фірми-відправника, дата надсилання листа, дата надходження.

Я замислилася. Гаразд, я розсортувала кореспонденцію за країнами – Німеччина до Німеччини, Англія до Англії і так далі, вказала, якою мовою написано лист, проте як Данаїс вирішить, що потрібно перекладати негайно, а що може почекати? Не доручить же він мені перекласти всю кореспонденцію за один день? Це неможливо. А як він встановить пріоритетність того чи того листа, коли не знає, про що в ньому йдеться? За назвою фірм? В принципі, можливо, проте… не завадило б трішечки власної ініціативи, Марго. Ти ж у нас творча особистість. Якби це було не так, навіщо ти тоді вносила класифікацію і стислий зміст кожного листа в окремий файл? Надрукуй це додатком до звіту. Якщо Данаїсу він буде не потрібним, ти нічого не втрачаєш. В іншому разі – будеш на крок попереду. Не забувай, що зараз іде гра, і твоє завдання – набрати якнайбільше очок. Гм. Звучить розумно. Я натиснула кілька клавішів, принтер почав друкувати. Тепер, здається, все.

У приймальні пупсик грав на комп'ютері у зоряні війни. Зосереджений погляд, суворо зведені брови, мабуть, уявляв себе останнім космічним вікінгом. Приємно, що у всіх працівників цієї фірми такий само напружений робочий день, як і в мене. Я подумки всміхнулася. Заспокойся, Марго. Для Данаїса пупсик працює не в приймальні. Нарешті він мене помітив, незграбно закрив дисплей якоюсь текою і перейшов у Word. Ну що ти, любий, ніхто нічого не бачив.

– До Олега Михайловича можна?

Він розуміючи хмикнув:

– Якісь проблеми?

– Та начебто ні. Я принесла звіт.

Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:

– Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!

Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…

– Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.

– Що??! – Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. – Що ти маєш на увазі?

Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:

– Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних

чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст – півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, – 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…

За відвідувачами йшов Олег Михайлович:

– О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?

Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.

– Ні, я зі звітом, – я показала на теку.

– Ого, яка швидкість! – Він звернувся до гостей:

– Познайомтеся! Це – Марго, наш новий перекладач. – Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.

Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».

Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:

– Марго, це… добре. Дуже добре. – Він постукав пальцем по звіту. – Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження – треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.

Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:

– Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.

Я знизала плечима:

– Скоріше закохані.

Данаїс розсміявся:

– А оце по-жіночому – я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.

Він кинув ще один погляд на звіт:

– Як у вас з італійською?

– Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.

Він відмахнувся від моїх слів:

– Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас – міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку – фінансування, з Вашого – гарантія якости. Все зрозуміло?

Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша – люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся: