Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки – нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.

Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.

– Ларисо, я хотіла б…

– Не треба. – Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло – символ байдужости.

– Може, тобі щось…

– В мене все є.

Я не витримала:

– Але як це?

– А так, як є…

– Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…

Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.

– Мені не можна.

– Вибач.

– Нічого.

У дверях я спробувала ще раз:

– Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…

– Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?

Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.

– Єдине, що ти можеш зробити…

– Так?

– Не кажи нічого Тетяні.

– Гаразд. Ще раз дякую.

Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми – люди, ми звикли все обговорювати – і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?

Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся – ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.

– Здрастуйте.

– Добрий день.

Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.

– Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?

її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.

– Так, а що сталося?

– Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?

– Прошу, проходьте…

Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.

– Сідайте.

Вона взяла чайник.

– Чаю чи кави?

– Ні, дякую.

– Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.

Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.

– Тоді кави, будь ласка.

– От і добре. – Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.

– Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.

Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою – пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.

Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!

Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.

– І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:

– Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, – накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.