Ч Ќе доберу € толку в твоњх речах, Ч каже ѕетро. Ч ўо за охота тоб>= мене морочити? “о заговориш буц>=м щиро, то знов туман у в>=ч>= пустиш. ѕокинь хоть на часинку своЇ с>=чове юродство. я чолов>=к без хитрощ>=в: чому ж би й тоб>= не говорити просто?

«апорожець зареготав.

Ч ќй, козаче, Ч каже, Ч козаче! “а х>=ба ж на св>=т>= Їсть хоч одна проста дорога? fумаЇш >=ти просто, а зайдеш чорт знаЇ куди! ’от>=лось би чолов>=ков>= чесно положити живот за в>=ру христи€нську, а лукавий п>=дл>=зе та й уплутаЇ не знать у €к>= тенети. ’от>=лось би чолов>=ков>= не сто€ти на пут>= гр>=шник>=в, не ходити на сов>=т нечестивих, не сид>=ти на с>=далищ>= губителей, так що ж? Ќе вс€кому р>=вн€тись >=з божим чолов>=ком. ” того й думка, й серце у закон>= господньому, поучаЇтьс€ в>=н закону божому день >= н>=ч, а в такого ледачого, €к €, хоч би думка >= так >= с€к, так серце не туди т€гне…

Ч уди ж тебе т€гне серце? Ч спитав ѕетро. Ч Ќевже котюга знов думаЇ про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?

Ч ѕху! Ч аж плюнув з досади запорожець. Ч “и йому образи, а в>=н тоб>= луб’€! олодн>=й кум>= хл>=б на ум>=. «гинь ти з своњми бабами! fовол>= чолов>=ков>= >= без них смутку.

Ч Ќу, а куди ж би тебе ще т€гнуло серце? Ч каже ѕетро.

Ч уди б воно мене т€гнуло! Ч каже запорожець да й здихнув так важко, що ѕетро аж усм>=хнувсь: думав Ч €ка вже нова вигадка.

ј ирило “ур мов >= не чуЇ його см>=ху, смутно похилив голову, н>=би й забув за товариша, да й почав соб>= читати напам’€ть >=з рем>=њ (ѕетро, слухаючи, аж здивовавсь): „рево моЇ, чрево моЇ болить мен>=, смущаЇтьс€ душа мо€, терзаЇтьс€ серце моЇ. Ќе умолчу, €ко глас труби услишала душа мо€, вопль рат>= >= б>=ди. fокол>= зр>=ти >=мам б>=жащих, слишащ глос трубний? ѕонеже вожд>= людей моњх синове буйн>=њ суть >= безумн>=њ; мудр>= суть, Їже творити зла€; благо же творити не познаша… ”х! Ч каже, здригнувшись. Ч Ѕратику, мен>= не знать що показалось… ѕрокл€тий прочухан зачинаЇ кидати мене в тр€сцю. “а ось >= мо€ хата. «асну, дак усе минетьс€.

ѕрињжджають до хати, а назустр>=ч њм виб>=гають мати >= сестра ирилова. як же то зрад>=ли сердешн>=њ, то й розказати не можна! ќдна бере за поводи кон€, друга т€гне запорожц€ з с>=дла, а в>=н т>=лько всм>=хаЇтьс€.

Ч Ѕачте, Ч каже, Ч € вам казав, що н>=чого журитись! “а вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути.

’очуть його обн€ти, а в>=н руками њх одпихаЇ:

Ч Ќ>= вже, Ч каже, Ч сього не буде. <= так братчики трохи не прогнали з курен€, що провон€всь, кажуть, бабою.

ј ѕетру шепче:

Ч “епер мен>= так до обн>=манн€, €к гр>=шнику до гар€чоњ сковороди.

’от>=в ѕетро зараз >=ти додому, так ирило запросив на чарку гор>=лки; да й стара нен€ >= сестра ирилова, клан€ючись, просили, щоб хоч загл€нув у хату.

Ч Ќу, пан>=матко! Ч каже ирило “ур. Ч fавай же нам тепер такоњ гор>=лки, щоб >= сам ди€вол зайшов у голову! “а давай ц>=лу боклагу; таким лицар€м, €к ми, пл€шки й на одного мало.

як же внесли з комори гор>=лки, ирило “ур, зам>=сть щоб шановати гост€, уз€в боклагу да й почав цмулити з нењ, €к воду. ћати, бо€чись, щоб в>=н не перепивсь, хот>=ла одн€ти боклагу, а в>=н:

Ч еть, мамо, геть! „олов>=к не скотина, б>=льше в>=дра не вип’Ї.

<= почав знов цмулити, поки, знем>=гшись, упав без пам’€т>= на землю. ”с>= стривожились, а один ѕетро т>=лько знав, що сьому за причина. ¬>=н пом>=г ж>=нкам п>=дн€ти ирила “ура з земл>= >= положити на перину; дал>= попрощавсь >= п>=шов до винтовчиного хутора, м>=ркуючи про все, що чув >= бачив.

XIII

“им часом Ўрам паволоцький, занедбавши свою стар>=сть, посп>=шав, мов простий гонець, до Ѕатурина. —онце ще не вир>=залось >=з-за левад, €к перењхав в>=н Ќ>=жень; >=ще т>=лько деколи просв>=чувало кр>=зь берези. <=ще народ >= до череди не вигонив. Ўрам >= рад, що н>=хто його не бачив, бо в ту смутну годину >=нший опи€ка не побо€всь би вхопити >= попового кон€ за поводи, питаючи, чи€ сторона. як ось чуЇ над шл€хом у гаю гом>=н.

ќдн>= кричать:

Ч Ќа шабл€х!

ј друг>=:

Ч Ќа п>=стол€х!

Ч ул€ лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею Ч кому бог погодить.

Ч Ќ>=, шабл€ Ч чолов>=ча сила, а кул€ Ч суд божий.

Ч “а ось панотець њде, Ч крикнули >=нш>=, Ч нехай в>=н нас розсудить.

fивитьс€ Ўрам, аж у гаю з>=йшлась купа люду чимала. ќдн>= ж у кармазинах >= при шабл€х, а друг>= в син>=х каптанах та с>=р€ках, без шабель, т>=лько декотор>= держать рушниц>= да коси на плечах.

Ч „ого отсе, Ч питаЇ Ўрам, Ч попередили ви сонце, щоб зчинити івалт? ’>=ба ще мало буч по ¬крањн>=?

ќт де€к>= пошапковали його да й кажуть:

Ч «>=брались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.

Ч яка ж, Ч питаЇ, Ч сталас€ кривда >= од кого?

ажуть:

Ч “а от, бач, полюбив молодець д>=вчину, ну >= д>=вчина не од того. ћолодець же нашого м>=щанського роду Ч син нашого в>=йта, а д>=вчина, бач, роду шл€хетського Ч дочка пана fомонтовича. ќт >= заславсь молодець до д>=вчини; а в сватах пiшли неаби€кi люде Ч бурмистрове та райцi магiстратськiњ. fак що ж би ти думав, панотче? як привiтав њх пан fомонтович? –озлютовавсь, мов на свою чел€дь, назвав хамами, личаками. ЂЌе дiждете, Ч каже, Ч i рiд ваш не дiжде, щоб fомонтович оддав дочку за гевала!ї

Ч ќт €к розвеличалась ледача шл€хта! Ч перехопили тут >=нш>= з синьокаптанник>=в. Ч —е т>=њ, що впрохались у батька ’мельницького на ¬крањну! ј €кби не пустив, то попропадали б з голоду в ѕольщ>=!

Ч :итьте, цитьте, горлат>=њ ворони! Ч озвались тут де€к>= з кармазин>=в. Ч fайте й нам що-небудь вимовити. Ќевже ви хочете, щоб за вашого в>=йтенка отець силовав одним-одну дочку?

Ч який, Ч кажуть, Ч враг просить його силовати? ¬она з дорогою душею п>=де!

Ч „ого ж се так? Ч одв>=тують кармазини. Ч ј може, й гарбуза втелющить!