“ак вигукував в>=йськовий писар, >= байдуже йому, що круг його наче море >=граЇ. <=, так €к от хвил>= розход€тьс€ перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаютьс€, так т>=њ козаки спершу розступл€тьс€, щоб дати дорогу писарському поњзду, €к же проњде, то й зачнуть >=ззаду вигуковати:

Ч „и чуЇте, що пан писар глаголе? ћи мужва! Ќас батогами! —ипати вали по городах нас приставл€ть! fак ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? <= так ще мало нам зневаги? ¬али сипати? Ќе д>=ждуть же вони сього! Ќе д>=ждуть, не д>=ждуть! Ч гукали ще голосн>=ше т>=њ, що були дальш од писарського поњзду.

ј в>=йськовий писар, хоть >= чув, да не озиравсь. ¬>=н своЇ козакам провадив.

Ч ѕане писарю, Ч каже —омко, перестр>=вши його. Ч ўо отсе в тебе за пор€док? ’>=ба на те € дав тоб>= бунчука?

ј той уклонивсь, правда, низенько, да й каже:

Ч “а от, пане €сновельможний, €ке тут лихо. Ќедалеко зв>=дси табор запорозького гетьмана…

Ч етьмана! Ч крикне —омко, що аж покрив увесь галас. Ч ’iба в тебе й опрiч мене Їсть гетьман? “ак убирайс€ ж до його њздити на свин€х! Ч i вирвав у його з рук бунчук гетьманський. ѕочувши —омкiв голос, зараз круг його всi замовкли.

Ч етьман, гетьман прибув! Ч п>=шло скр>=зь по таборов>=; >=, скоро рознеслась така чутка, зараз де€к>= бурл>=њ схаменулись, подумали про свою голову. —омко-бо жарт>=в не любив. ўирий >= незлобивий був лицар, да вже ж €к >= допечуть йому, то стережись тод>= кожен. ” табор>= в нього або в поход>= знай свою лаву Ч не так, €к у >=нших. “им-то й били сомк>=вц>= непри€тел€ всюди, де т>=лько стинались. «нали, чого стоњть —омко, ус>= стар>=њ, значн>= козаки; а в>=йськова чернь про те байдуже: њй аби вол€. ќт п>=д сю-то волю й п>=д’њхав <=ванець >=з своњми запорожц€ми, >= п>=шло усе, €к у казан>= кип>=ти.

Ч ј що, пане гетьмане? Ч каже Ўрам. Ч ћоже, ще й тепер за свого писар€ заступишс€?

—омко т>=лько махнув рукою >= поњхав до свого намету.

Ч fай лиш, сину, мен>= свого бунчука, Ч каже Ўрам, Ч € л>=пше од €кого-небудь недол€шка в тебе попор€дкую.

—омко оддав йому мовчки.

ЂЅ>=дна козацька голово! Ч подумав сам соб>= Ўрам. Ч ќтак-то завсегда доводитьс€ нам та честь да слава! «боку дивл€тьс€ люде, дивуютьс€, що блищить, с>=€Ї, а в серце н>=хто не загл€не. “ут день >= н>=ч м>=зкуЇш розумом, не знаючи спочинку, а тут п>=д боком гадюки сичать >= на твою душу чигаютьї.

“ак соб>= м>=зкуючи, об>=йшов в>=н з бунчуком увесь табор >= всюди постановив варту, щоб н>=хто вноч>= з табора не вештавсь >= до табору н>=кого без оклику не звел>=в пускати. fа й н>= на часиночку не дав соб>= одпочинку. fе козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сид>=ли, тих>=њ реч>= не про що вже, €к про чорну раду, ведучи, в>=н до них >= пристане; >= €к спом’€не старого ’мельницького, €к тод>= в козак>=в була вол€ й дума Їдина, то козацтво наче й протверезитьс€. ј >=нш>=й громад>= ’ристову притчу розкаже, схил€ючи буњ душ>= до кротост>= да до любов>=; то козаки, так €к т>=њ бджоли од кропила, погудуть та й ос€дуть.

<= добре б воно було; може б, Ўрам >= до к>=нц€ козак>=в утихомирив; так от же, €к за тим с>=€телем по нив>=, так >= за Ўрамом паволоцьким сл>=дом ходив ди€вол >= вс>=вав плевели в пшеницю. ј той ди€вол не хто був, €к полигач Ѕрюховецького Ч ¬у€хевич. Ќадувшись, мов той сич, проходив в>=н >=з своњми п>=дручниками мимо козацьк>= купи >=, бачс€, н>=чого злого й не д>=Ї, т>=лько то там, то с€м що-небудь бл€вкне, да так же то козак>=в г>=рким словом зневажаЇ, так њм те нещасне панство да гетьманство в в>=ч>= тиче, що козаки, прислухаючись, т>=лько уси кусають. <= €к от рибалка, њзд€чи човном, кукольван розсипаЇ, так той потайний зрадц€ ¬у€хевич розсипав г>=рк>= слова в козацьк>=њ душ>=.

јж ось наступила темна, глуха н>=ч; >= добре й зле опочило. „и спав же то —омко-гетьман, чи н>=, а Ўрам не змигнув оком >= на годину. Ќ>=хто б не розказав, н>=хто й не списав би вс>=х його думок. « т€жкою од клопоту головою ходив в>=н од варти до варти, частенько погл€даючи против –омановського ута. ј в –омановського ут>= широк>= дуби од огнищ св>=т€тьс€; через поле чути глухий гом>=н; €чать здалеку людськ>=њ голоси, наче та хвил€ на мор>= перед лихою бурею.

XIV

–озкажемо ж тепер, що д>=€лось у дому в винтовки, €к отак працював наш паволоцький Ўрам. ћабуть, тод>= вже така година була, що й тут €кось не було ладу н>= м>=ж ж>=нками, н>= м>=ж чолов>=ками. ” ж>=ноч>=й громад>= не йшла в лад ота кн€гин€, жона винтовчина. ќдно, що вона пан>= великого кол>=на, а друге, що з д>=да, з прад>=да вона л€шка й католичка, так уже тут €к не п>=дходь, а не потоваришиш щиро.

ј в чолов>=к>=в вийшло своЇ безладдЇ. „ереванев>= було €кось дивно, що винтовка наче >=ншим чолов>=ком зробивс€. «нав в>=н його замолоду добре. вавий був козак. як було пустить ’мельницький по ѕольщ>= загони, то вже н>=хто дальше його не проберетьс€; >= говор€ть було козаки: Ђќ, далеко наша винтовка дос€гаЇ!ї <= чи вже в компан>=њ, чи що, так винтовка друз€ка, да й год>=. “им-то й полюбив його „еревань >= сестру в його засватав. ќт же й тепер в>=н, бачс€, той же, да н>=: усе в його стало €кось хистко, >= слово його хоть >= бойке, да не таке тверде й щире, €к правдиво козацьке слово. ѕростий був чолов>=чина „еревань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.