О к с а н а

Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже

боюся тої чужини.

С т е п а н

Зо мною?

О к с а н а (усміхається)

Тим певне, що з тобою. Але й так,

хіба ж то вже така чужа країна?

Таж віра там однакова, і мову

я наче трохи тямлю, як говорять.

С т е п а н

Та мови вже ж навчитися недовго...

ну ніби трохи тверда... Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, —

всього навчиться.

О к с а н а

Не хвали занадто,

бо ще наврочиш!

(Трохи посмутніла).

Я вже й так боюся...

С т е п а н

Чого, єдина?

О к с а н а

Якось так упало

се щастя раптом. Я такого зроду

не бачила... Всі подруги мої,

ті, що побралися, багато мали

і горя, й клопоту перед весіллям,

а я...

С т е п а н

Та ще пожди! От, може, завтра

твій батенько мені поріг покаже.

О к с а н а

Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

С т е п а н (жартуючи)

Здається, панночка не раді з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

О к с а н а

Та годі! Що за жарти?

С т е п а н

От ніяк

не догоджу тобі словами! Добре ж,

не буду говорити, коли так!

(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,

потім піддається його пестощам).

Г о л о с м а т е р і (з будинку)

Оксано! Годі вже там поливати!

Вже пізно!

О к с а н а (кинулась)

Мати кличуть.

(Зривається йти).

С т е п а н (утримує її. Пристрасно)

Ще хвилинку!..

Хвилоночку!

О к с а н а

Я вийду ще до тебе,

як мати ляжуть спати.

С т е п а н

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до світа!

Г о л о с м а т е р і

Оксано, де ти?

О к с а н а

Ось я йду, матусю!

(Ще раз на прощання обіймає Степана

і йде до будинку).

II

У М о с к в і.

Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара... не носять ноги...

О к с а н а (сідає поруч)

Ви, матусю,

казали б ліжко перенести в діл,

бо вам сутужно лазити на сходи.

М а т и

Ой ні, голубонько, нехай вже там,

у теремі... Тут, на Москві, не звичай,

щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:

ото, стара, а звичаю не тямить.

О к с а н а

Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.

М а т и

То що? Вони, Оксанко, не питають,

хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —

з вовками жий, по-вовчи й вий.

О к с а н а (зо сміхом)

Ой лихо!

чи тобто й я по-вовчи маю вити?

М а т и

А ти б як думала? Сьогодні в церкві

що шепоту було навколо нас:

"Черкашенки! Хохлуши!"

О к с а н а (трохи посмутнівши)

Та... я чула...

гріха десь не бояться: в церкві божій,

замість молитися, людей все гудять,

а ще й виносяться так благочестям

поперед нас...

М а т и

Так скрізь воно по світі:

що сторона — то звичай, а що город —

то й норов, кажуть люди. Дивно їм

на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,

а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

О к с а н а

Чи ми ж туркені?

М а т и

Хай господь боронить!

Воно ж пак і московки не туркені,

а так чомусь ото в них повелося.

Та вже ж як ти бояриня московська,

неначебто воно тобі й годиться

вбиратися по-їхньому.