О к с а н а

А ви ж?

Адже ж і ви бояринова мати.

М а т и

Що мати, то не жінка. Люди бачать,

що я вже лагоджусь у божу путь,

то де ж таки мені міняти вбори.

(З лагідним і журливим усміхом).

Не варт уже й справляти щось нового.

Адже й старенький мій — нехай царствує! —

в козацькому жупані вік дожив,

так і на смерть його я нарядила —

в мережану сорочку...

(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена,

дивиться на неї. Коротке мовчання).

О к с а н а

І навіщо

Степан убрався в те боярське фантя?

От як стояв зо мною під вінцем

у кармазиновім жупані, мамо,

ото був...

(Засоромившись, уриває).

М а т и (добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби

тоді комусь...

(поважніше)

Проте ж не можна, дочко,

йому царського нехтувати вбрання.

О к с а н а

А батько ж...

М а т и

Батько, донечко, старий

і немічний вже був, коли назвався

боярином. Не трапилось йому

виходити вже й з дому після того.

Степан же й на царські беседи ходить,

і в думу, і в приказ.

О к с а н а

Хіба ж то сором,

якби він по-козацькому вбирався?

М а т и

Не то що сором... От чудна ти, доню,

уже ж таки твій чоловік боярин,

а не козак, чи ти ж не розумієш?

О к с а н а (смутно)

Чому не розумію?..

М а т и

Отже, бачиш,

я й Ганну по-московському вбираю,

бо Ганні вже судилась тута пара,

вона вже ж не поїде на Вкраїну.

О к с а н а

Чому ж її Степан не взяв з собою,

як був у.нас?

М а т и

Та дівці мандрувати

неначе неподоба; скажуть люди:

"Поїхала там женихів ловити".

Нехай вже тута шарахвани носить,

коли судилося.

О к с а н а

Та ще дівочий

той шарахван неначеб форемніший,

а що жіночий, то такий бахматий

та довгий-довгий, мов попівська ряса!

Аж сумно, як се я його надіну?

Ото й на голову такий підситок

надіти треба? Зап'ясти обличчя?

М а т и

Та вже ж не як.

О к с а н а (помовчавши, ніяково)

Боюся я, матусю.

М а т и

Чого ти, донечко, скажи, чого?

О к с а н а

Та ніяк мовити...

М а т и

Ти не соромся.

Вже ж я тобі за рідну матір тута.

О к с а н а (цілує їй руку)

Так, матінко. То я... собі гадаю...

коли б я не спротивилася часом,

Степанові в такій одежі...

М а т и (сміючись)

От ще

що вигадала! А тобі Степан

ще не спротивився, що не в жупані?

О к с а н а

Та то ж мені...

М а т и

І не вигадуй, дочко!

Хіба ж таки Степан мала дитина,

що інако вберись, то й не пізнає?

О к с а н а

Пізнати то впізнає...

М а т и (глянувши у вікно)

А поглянь

молодшими очима, хто то йде?

Чи не Степан бува?

О к с а н а

Еге ж, то він.

а з ним ще два якісь.

М а т и

Тікаймо, дочко!

(Підводиться й подається до дверей).

О к с а н а

Чого се, хай бог милує, тікати,

як від татар?

М а т и

Ще осміють, дитинко;

нема тут звичаю з чоловіками

жіноцтву пробувати при беседі.

(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).

О к с а н а (іде за нею)

Ой господи, які се тут звичаї!

Оце — але!

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім О к с а н и і м а т е р і, в теремі ще є Г а н н а, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

М а т и (підходить до великої скрині)

Отут, моя дитино,

твоє боярське вбрання. Я придбала.

О к с а н а (гречно, але без радощів)

Спасибі, мамо.