Оленка зібралась і, не вступаючи у розмови, швидко побігла на тролейбус.

За вікном стояв цупкий листопадовий вечір, він боляче вдарив легко одягнену дівчину.

Наступного дня Оленка вже о дванадцятій стояла під високою новобудовою, яка й була модельною агенцією. Не зважаючи на теплий гольф, дівчина замерзла. Ледве дочекавшись половини першої, Оленка швиденько забігла у будівлю.

У холі ввічлива жвава дівчина одразу ж відвела її до великої кімнати. Там уже сиділо шестеро дівчат. Оленка помітила Ольгу, вчорашню знайому з відбору і підсіла до неї.

— Привіт! Рада тебе знову бачити, — щиро зізналася Оленка.

— Привіт, — несподівано також зраділа дівчина і її очі засяяли. — Тебе теж взяли? Класно!

Оленка раптом згадала скільки її новій знайомій років і в неї промайнула думка, що за певних обставин вона могла б бути її вчителькою.

Чекати довелось довго. Час від часу до дівчат виходив хтось із працівників і, вибачаючись, пояснював, у чому причина затримки. Головний директор застряг у заторі, менеджер і бухгалтер затрималась на модному показі… Оленка страшенно хотіла їсти, через хвилювання вона не змогла змусити себе поснідати. Коли почувся гострий чоловічий сміх у коридорі і двері відчинились, Оленка вже куняла, обіпершись рукою на журнальний столик. Розплющила очі від того, що відчула, як хтось безсоромно дивиться на неї.

— Ось дівчина, про яку я вам казав, — мовив сивий чоловік з бородою, який вчора був у складі комісії.

Його співрозмовник задумливо похитав головою, дивлячись на Оленку.

Вона підвелась і безглуздо посміхнулась.

— Заходьте, будь ласка, Оленко, так, — звернувся бородань до Оленки і відчинив перед нею двері.

Усі втрьох зайшли до великого просторого кабінету з вишуканими меблями, шкіряним диваном та безліччю фотографій на стінах. Незнайомець відрекомендувався, — Олег. Я власник і креативний директор агенції.

Сідайте, — попросив генеральний директор Оленку, яка стояла посеред кімнати і з помітною цікавістю роздивлялась фотографії.

— Ці фотографії найкращі роботи наших фотографів і наших моделей, — задовольнив її цікавість Олег. — А тепер до справи. Оленко, я вам пропоную контракт. Контракт з нашим агентством. Щодо цього вам усе потім пояснять асистенти.

Оленка лише відкрила рот, як її перебили.

— Оленко, вам усе пояснять асистенти. Час подумати матимете до завтра, хоч і так зрозуміло, що ви погодитесь. А тепер до справи.

Олег глянув на худорлявого чоловіка. Тоді нарешті відрекомендував і його, — Максим, представник компанії, що виробляє постільну білизну.

При слові білизна в Оленки щось йокнуло всередині. Вона пригадала своє вчорашнє дефіле у купальнику.

— Ми випускаємо каталог і нам потрібно три дівчини для кожної кольорової гамми… — заговорив до того мовчазний Максим.

— Їй це не треба знати, — перебив Олег. — Суть така, ми одразу хочемо підписати з вами контракт на зйомку для цієї реклами. Ми надто довго шукали потрібну дівчину. Далі вже відкладати не можна. Зараз потрібна ваша попередня згода.

Обидва чоловіки подивились на Оленку, яка розгублено стрибала поглядом з одного співрозмовника на іншого.

— Попередня згода, — нарешті спромоглася видати з себе Оленка.

— Так, зробите кілька фотопроб сьогодні і якщо ви нам підійдете, то завтра підпишемо контракт. — Замовник реклами трохи знітився, побачивши, як Оленку стурбувало слово «якщо». Несподівано він приязно посміхнувся до дівчини, — але повірте, Олег ніколи не помиляється. Я, особисто, не думаю, що ви можете нам не підійти.

Оленка, зробивши розумний вигляд обличчя, весело кивнула на знак згоди.

— Чудово, — директор підвівся.

До кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти.

— Ніночко, відправте дівчинку до Роберта — це раз. Підготуйте для неї наш контракт — це два. Обов’язково. Це два, — Олег на хвильку замовк, роздумуючи, чи раптом чогось не забув, — поки що все.

Оленка опинилась у руках швидкої і строгої Ніни. Та відразу почала вчити «новобранку» розуму.

— Слухай сюди, красуня, я — Ніна. З усіх питань ти звертаєшся до мене. І тільки до мене. У жодному разі не до Олега. Він не може цього терпіти. Второпала?

— Так, — Оленка потягла цукерочку з симпатичної тарілки на столі.

— Куди? — Заверещала Ніна і, витягши цукерку ледь не з Оленчиного горла, спритно метнула її в смітник. — Фігура. Що за дурдом з цими моделями. Мало що треба дбати про них, то ще й думати мусиш за них. Ніякого солодкого. Пам’ятай, дівчинко, ти так само легко можеш втратити цю роботу, як і знайшла. Я вже на таких, як ти, надивилася.

Оленка відкрила рот, щоб сказати, що вона нічого не їла, але Ніна випередила її.