Тетяна. Та тільки знайте, що я не одпустю Василини зі свого дому: живіть при нас! Це моя найперша умова! Буде вже з мене, наплакалася й настраждалася! (Здер­жуючи сльози.) Повилітали птахи з гнізда й покинули нас старих: ані Михайло, ані Петро й носа сюди не покажуть!... Поженилися на панночках і забули батька-матір. А Васи­лини не пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?

Макар, витирає сльози.
– Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство, - бачила, як працював чотирі місяці, - збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують: хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з нашим учителем помінятися...

Демид. Не журіться, мамо, ми вас не покинемо.

Карпо. А з учительством діло владнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки. (Явдоха йде; мати, Василина й Демид окремою ґрупою балакають тихо! Мати гладить Василину по голові, та цілує їй руки!) А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього сличаю.

Макар, до Івана.
– А ти, сину?

Іван. І я вип’ю слив’янки.

Макар. Слив’янка слив’янкою, а ти б женився.

Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брате, дівчина Тетяна, як маків цвіт!

Макар. Еге, еге! Кравченки хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того й сусіди.
– Катай!

Іван, жартівливо.
– В Китай!

Макар. Та ну бо, не вигадуй! Ти ж по­казав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!

Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша!

Іван. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві й балакав на паперті з нею.

Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?

Іван. Кращої й не треба!

Карпо. Так їдемо сьогодні під вечер; чого зволікатись?

Іван. І справді, нічого зволікатись! При­борканий я [7] був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув ро­бочу дисципліну, набрався певности у своїх силах - і воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!

Карпо. В театр?

Макар. От тобі й маєш!

Тетяна, схоплюється.
– Куди йдеш?

Іван. Служити в театрі, мамо, хочу!

Макар. Тільки що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі - святе діло!

Тетяна, втира сльози.
– І цей кида!

Іван, цілує матірь.
– Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!

Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніш казав, та і я знаю... Краще вік жить строковим робітником, принаймні, є харчі, ніж бездарою-актором поневірятись, старцювать!...

Іван. Ах, Карпе! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що вродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувати на сцені свої сили! А може ж я талант?

Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили в городі акторів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік з театра? Ха, ха, ха!

Іван. Хіба то п’єса, хіба то актори?...

Карпо. А може ж і ти кращим не будеш? Скажу твоїми словами: мрії твої - суєта!

Іван. Демиде! Заступайся за мене! Карпе! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії суєта; сцена ж - мій кумир, театр - свя­щенний храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і опе­ретку, вони - позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести! В театрі грать по­винні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужности на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а про­литими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!... Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний! [8]

Демид, міцно стискав руку Івана.
– Я подивляю твою думку, я чую серцем, що ти артист! І справді, Карпе! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно, - віддамо його сцені!

Василина. Таточку, мамо, Карпе! Не силуйте Івана жити в селі! Нехай він робить те, що любить.

Карпо. Та, Боже поможи йому, і я рад помогти.

Тетяна. Може, і справді там його щастя?

Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.