Пан доктор багато що бачив у своєму житті, тому не дуже здивувався, коли витягнув з живота пораненого не набої від мисливської рушниці, а кулю від епіка. Стрілялися сп’яну, з ким не буває…

Роксолана сиділа в лікарні біля прооперованого Чіпки три доби, а коли з’ясувалося, що рана не смертельна, і «колега» виживе, викликала гелікоптер, гарно заплатила панові доктору і відбула разом з пораненим «офіцером податкової служби»…

Пан доктор два рази перерахував гонорар, який йому залишила ця дуже гарна панна з манерами полковника, відзначив, що це десь його річна офіційна зарплата, сховав гроші у хитру схованку, влаштовану в муляжі людини з обдертою шкірою. Потім випив п’ятдесят грамів чистого спирту і почав думати - доповідати в КҐБ чи ні. Думав довго. Зрештою випив ще спирту і набрав номер начальника управління КҐБ у Чернівцях.

– Ґіца? Це Семен з вижницької лікарні…

Пан доктор розповів товаришу начальнику про пораненого офіцера, про київських мисливців, про рану, про операцію, про свої золоті руки хірурга, про сльози вдячности, про вродливу незнайомку, лише про гонорар скромно промовчав. А опісля розмови з начальником КҐБ з легким серцем допив спирт з колби…

Тепер уже справді пораненого шеренгового бійця ЮВУ Чіпку доглядала сама командир Організації полковник Роксолана. У тій самій печері.

Роксолана робила Чіпці ін’єкції, щодня змінювала пов’язки, годувала бульйоном зі справжніх курей, яких бійці купували за великі гроші у місцевих жителів.

Коли Чіпка вже зміг розмовляти, Роксолана поставила йому дуже банальне, проте споконвічно жіноче питання:

– Хто вона?

Чіпка вдав, що знову знепритомнів.

Роксолана розлютилася і зробила йому ін’єкцію так, що він прийшов до тями і попросив води.

– Ти любиш мене, Ігоре?
– допитувалася полковник Роксолана свого підлеглого, шеренгового бійця, якого тиждень тому ледь не вбила.

– Люблю, - прошепотів Чіпка.

– А кохаєш?

Чіпка знову зомлів.

Прийшли товариші по зброї: осавул Довбуш та обидва хорунжі - Кармелюк і Тарас Бульба. Вони принесли пораненому кілька яблук і літр джерельної води. З суворим виразом на обличчі по черзі співчутливо потиснули руку Чіпці, по-військовому вклонилися Роксолані і сіли рядочком під стіною.

Буде розмова, здогадалася Роксолана.

Панове командири трохи повагалися, а потім майже хором почали говорити:

– Ми все розуміємо, пані полковник, ми це… теж люди, словом, кохання, чи як там, але так далі тривати не може! Ні, це не бунт, це цілком дружня та водночас небезпредметна розмова. Ось так. Ми, Роксолано, не проти… якщо ви з побратимом Чіпкою, як би це сказати, кохаєте одне одного, ми лише за… Але, пані полковник, Організація не може без командира. Хлопці ремствують. Треба щось робити… Ми оце тут порадились і вирішили… Ні, ми нічого не вирішили, просто з’явилася така думка. Яка? А така, що коли ви і брат Чіпка це, як його, ну, одружитеся чи що… комусь треба командувати Організацією. Отже…

– Отже, - перебила командирів Роксолана, - встати!

Осавул і хорунжі ніяково підвелись.

Роксолана поволі теж встала, зловісно повільними рухами розстібнула куртку, поклала праву руку на руків’я епіка у наплічній кобурі і моторошним голосом промовила:

– Владою, даною мені Великим Збором Організації, я маю право карати на горло будь-кого, хто виявляє непокору, слабкість, нерішучість, боягузтво чи, не приведи Господи, ознаки зради. Що ви там щойно кумкали, панове командири?

Панове командири злякалися. Довбуш зблід, Кармелюк пожовтів, а Тарас Бульба побагровів - перестріляє ж скажена дівуля!

– Перестріляю ж!
– лагідно сказала Роксолана.

Командування мовчало.

– То про що ви оце щойно так весело розповідали?
– ще раз спитала Роксолана.

– Та ні про що, - недбало махнувши рукою, кинув Тарас Бульба, - якісь небилиці гнули, аби трохи розважити пораненого бойового товариша Чіпку. Правда ж ти розважився, бойовий товаришу Чіпко?

– Так, так, розважився дуже я, - енергійно закивав головою Чіпка, дуже втішений, що спадає напруга, спричинена, як не крути, а таки його особою.

Ситуація розпружилася, Роксолана пом’якла, командири усміхнулися.

– А тепер слухайте сюди, хлопці, - стомленим голосом почала Роксолана, - нумо, згадайте, як усе розпочиналося, як ми доходили до усвідомлення необхідности збройної боротьби з антиукраїнським режимом. Спочатку у нас, купки студентів, з’явилася пекуча образа від того, що українці стали національною меншиною у державі, яка називається «Україна», потім ми, спостерігаючи перманентне переродження тих політиків, що піднімалися на так званій «національній ідеї», геть зневірилися у перспективності парламентських форм політичної боротьби, згадайте, як приємно ми були вражені, коли почали знаходити безліч однодумців щодо своєї зневаги до публічних політиків з їхнім фальшивим белькотінням про демократію, народовладдя і парламентаризм. Ми ж бачили, як воно є насправді. І тоді ми взялися за зброю.

Чи я, полковник Роксолана, командир Організації, не довела своїми діями впродовж цих років, що маю право займати цю посаду в Русі Опору?! Можете не відповідати.

А тепер про особисте. Мені,… мені… втім, це не важливо, скільки мені років, але якби у мене пріоритетом було особисте життя, родина, якесь кохання, а не… не любов до України, вибачте за патетику, тієї України, яку просрали наші батьки вкупі з дідами, то я давно уже одружилася би і мала дітей…

– Двійко, - відчайдушно кинув Тарас Бульба.