А Румцайс на те:

— Якщо князь не зайшов у воду, чом ти сам не погнав її на князя?

— Та в мене наче розум одібрало, коли я побачив, як у качки згасло на крилі синє дзеркальце, — виправдовувався водяник.

І відразу ж додав, що все виправить. Устав він, поклав собі під п'яти дві черепашки і наказав воді:

— По моїй зеленій команді хай ця вода в ту ж мить вийде з берегів і покаже панові князю, що з нею жарти кепські!

Від краю до краю озера пробігла хвиля, але виходити з берегів воді не дуже хотілося. Сльози, що їх накапав Чесилко, коли плакав над качечкою, навіяли їй лінощі.

Подивився на це Румцайс і промовив:

— Е, тут треба інакше господарювати. — Він зарядив пістоль, стрельнув через озеро зеленим жолудем і наказав:

— За моєю румцайсівською командою хай ця вода побіжить, куди я їй покажу!

Озеро відразу вийшло з берегів, вода перехлюпнула через греблю, і Румцайс показав їй пальцем прямо на їчинський замок. Чесилко і Ціпісек пішли по обидва боки, щоб вода не залила ниви. Так вони і вели ту воду. І коли вода трошки збивалася з дороги, вони показували їй, куди і як бігти далі.

Пан князь у цей час сидів у своїй парадній світлиці. На золотому столі перед ним стояла золота сковорода, а на ній — засмажена качка. І вже взяв він у руки золотий ніж та золоту виделку.

А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах.

Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки:

— Гутенапетит!

Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю.

— Бон апті! — побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки.

Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть.

Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках.

Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала:

— Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася.

Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком:

— Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку!

Манка і каже їй від огню:

— А хіба ти сама не тямиш справити?

— Тямлю, — зітхнула русалка. — Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук.

Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже:

— Гай-гай, та її вже й не полагодиш.

І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні.

Русалка знизала плічками:

— Ну, що ви! Носити полотняну сорочку — це все одно, якби мене обклали колючим терном.

Почув те Румцайс і покликав Ціпісека.

— Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою.

Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста.

В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок:

— Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт.

Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці.

— Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. — Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку.

Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні:

— Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту!

Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка.

— Грім і блискавка! — промовив Румцайс. — І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди.

А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує.