–  Що це з ним поробилося, господи?
– таємно допитувалась вона, коли вiн затихав.

–  Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв?
– турбувався Грицько.
– А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив.

Цiлу нiч не давав Федiр покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарештi дойняв вiри… "Що ж се з ним i вiд чого?
– думав Грицько.
– Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи. Коли ходив - то, може, справдi напоїли чим бiсовi вiдьми; коли нi - то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води - ну, i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя".

Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.

–  Кров, кров, - сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей, випив з чвертку горiлки й пiшов додому.

Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?

Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка.

–  Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, - сказала вона i почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.

–  Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж - собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, - рiшила знахурка.

I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

–  Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов - i стрiвся з вовком, - плакалась Хiвря.

Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?

Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.

–  Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… - жалiлася вона.
– Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

–  Знаєте, Що я вам пораю?
– каже Карпо.
– Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила - громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!

I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.

–  Так, так!.. Вони пiддали! Вони!
– гукав Грицько.
– Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!

Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…

Один Карпо заступається за неї.

–  На суд його, багатиря, брехуна!
– рає Карпо.
– Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!

Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.

–  Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк?
– питався суддя.

–  Усерцях чого не скаже!
– пiддакував другий.

–  А слава?
– доводила Прiська.

–  I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:

–  А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, - казали їх гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже - зараз на суд!"

Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.