Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"

Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.

I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина - як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" - думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить - мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр - анi змельне… "Господи!
– думає Прiська.
– Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" - наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христi й Одарцi.

–  То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка.

Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…

Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.

–  Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.

Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.

–  Кого ж то бог несе?
– спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.

–  Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"

–  А що скажете?
– допитується.

–  До вас. За вами, - одказує Карпенко.

–  Чого се?

–  Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость".

–  Що ж там у волостi вашiй?

–  Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?

I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.

–  Привiв, - довiв Карпенко старшинi.

–  Де вона?

Прiська виступила вперед.

–  Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.

–  Який Загнибiда?

–  Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.

–  Пам'ятаю.

–  Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.

–  Якої дочки? З якої речi?
– гнiвно вiдказала Прiська.

–  Ти ж найняла її, чи що.

–  Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.

–  Не так трохи, - умiшався писар.

–  Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.