Не зрадiло сiєї весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли їй нi з ким стрiчати? Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грiє заколiлої душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала… Тепер i те добро одняли вiд неї! Прийшли, силомiць взяли… i поведуть її, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!

Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матiр'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто… За нею - плач та горе материне; перед нею - невiдома наймитська доля… Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида людина рiдну сторону i йде мiж чужi люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частiше та ряснiше… Христя, не примiчаючи їх, налягає на ноги: не йде, а пiдтюпцем трюха…

Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волостi за нею, щоб доставив на мiсце - провiв i оберiг її в дорозi. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!

Кирило - немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-пiд котрих приязно визирали добрi карi очi. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не перемiнявся. Другi аби рiк вибути - зараз i одпрохуються; а вiн - нi. Вийшовши з дворових на волю, не маючи надiлу, вiн сяк-так справився на хату, приписався до мар'янiвської громади, та як став соцьким - та й досi… З громади спадало на його долю скiльки там жита, пшеницi, ячменю, гречки… Хоч i невеличкi були тi податки, та вiн нiколи не скаржився, що мало; зате жiнка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громадi очi… Усi знали Оришку як вiдьму i потроху побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува, не заподiяла чого лихого. З того i жив Кирило - бiльше у волостi та при волостi, нiж дома. Туди вiн не часто забiгав; хiба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Вiн тiкав вiд неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода - вiн зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: "Все то дурниця, окреме правди святої, - каже, було, Кирило.
– Хоч нам i горе, доймають нас злиднi та вороги, - та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як i ми, грiшнi, нашi напасники… Помруть - та нiчого з нагарбаного не вiзьмуть з собою! Всiх нас сира земля порiвняє…"

Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливi доводи не раз спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй у його ображене серце.

Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гiрких слiз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись.
– Легше… легшенько, дочко, - обiзвався вiн.
– Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, пiдiб'ємося… Аби надвечiр до мiста добрести. Пошкодуй моїх нiг старих та й своїх побережи - їм ще довго прийдеться топтатись!..

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг люльку i почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все бiльше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо брести. Сонце вище та вище пiдпливало, дужче та дужче угрiвало, устилаючи могилки золотим свiтом, граючи по калюжках талоi води… Робилося тепло, аж жарко. Пiт виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку аж на потилицю i розпустивши сiряка по волi, вiн плiвся за Христею, розхитуючи довгим цiпком на всi боки, обминаючи обнiжками калюжi. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слiд у чистому, прозорому повiтрi… Христя прямо чимчикувала шляхом.

–  Ну, сьогоднi снiгу убуде!
– обiзвався знову Кирило, бажаючи зав'язати розмову.
– Iч, як драглi тi, став - так водою i взявся!.. Коли б дало хоч до мiста добратися… Певно, там, на гнилiм переходi, води тепер по колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна, - додав понуро нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд Христi.

–  Та коли б!
– гiрко промовила та.

–  Що коли б?
– спитався Кирило.
– Утопитись?

–  Атож!
– рiзнула Христя, утираючи сльозу.

–  Хай бог милує! Чого його топитись! Як iнодi буває не гiрко, а все краще жити… Тобi, молодiй, i не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомiчна зостається дома, а тобi чого? Молода, здорова… Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, - то в селi удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не ходити, не жати, не в'язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дiвко. Аби здорова, а робота - що?! Я сам, тиняючись по свiту, служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi послуга - пiшов би й тепер служити… їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж чужими iнодi краще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають - не стануть допiкати… Не те що тут!

Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей… Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає… Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої ночi серед великої пустинi!.. А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди?